Чорношличники або Чорні шлики - хто вони?

Їх звали Чорні Шлики

Більшість більшовицьких та білогвардійських командирів у своїх мемуарах не розрізняли окремих частин армії УНР. Своїх ворогів вони іменували презирливим прізвиськом «петлюрівці», роблячи виняток хіба-що галичанам. Проте був загадковий загін чорношличників, який і білі, і червоні називали саме так.

Вони панічно боялися цього загону. Чорношличники з'являлися завжди зловісно і несподівано, не даруючи милість ворогам. Чорношличники йшли від будь-яких переслідувань ...

За всіма тими байками, якими більшовики і білогвардійці навіть через багато років після війни лякали дітей, стояла цілком реальна військова частина армії УНР – кінний полк Чорних Запорожців.

Чорних Запорожців небезпідставно боялися і червоні, і білі. У переважній більшості чорношличники були або природженими козаками-рубаками, або кавалеристами ще старої російської армії, яким протистояти в кінному строю було вкрай важко. Командирів і комісарів червоної АРМІЇ в полон не брали. Так і російських — не завжди.  Білих після вересня 1919 року Чорні Запорожці взагалі не брали в полон, на те були свої причини: білі розправилися з кількома чорношличниками які потрапили в їхні руки.

Чорношличники

Початком полку Чорних Запорожців став Окремий Запорізький загін, сформований у лютому 1918 року із захисників Києва.

В керованому підполковником Петром Болбочаном 2-му пішому курені (батальйоні) з'явилася команда з 50 кінних розвідників. Очолив її військовий чиновник Іван Благо. Після визволення Києва і Полтави до Запорізького загону повалили добровольці, і вже незабаром загін перетворився на бригаду, а потім – у дивізію. У Полтаві розвідувальна команда 2-го Запорізького пішого полку з розгорнутого 2-го куреня, значно поповнилася людьми і була перетворена у кінну сотню. Чиновник Благо передав командування сотнею кадровому військовому-кіннотникові, сотнику Миколі Римському-Корсакову.

Кінна сотня 2-го Запорозького полку тоді була одягнена в костюми кубанських козаків – захисні бешметы і темно-сині черкески. Крім того, за рішенням командування всім кіннотникам Запорізької дивізії був призначений головний убір – козацька шапка з матерчаним шликом. Кіннотники 2-го полку повинні були носити шлики чорного кольору. Через це козаків сотні Римського-Корсакова стали називати Чорними Шликами, або черношличниками.

Бойовий шлях сотні пройшов у лавах полку підполковника Болбочана – вони визволяли від більшовиків Харків, Катеринослав (Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) і Крим. При Гетьмані Скоропадському Чорні Шлыки у складі 2-го Запорізького полку охороняли Українські кордони.

Війна для них не припинилася, запорожці повинні були постійно відбивати напади більшовицьких банд, що з російської сторони проривалися на Донбас, Харківщину та Чернігівщину. Сотня Чорних шликов була також ударною силою протигетьманського перевороту в Харкові. Саме чорношличники заарештували командувача Харківського корпусу генерала Лігнау і керівництво міста. Вони очистили від гетьманців і анархістів Полтаву. На Харківщині, Полтавщині та Донбасі було встановлено владу Директорії Української Народної Республіки.

Болбочановцы

Після перевороту Директорії Окрема Запорізька дивізія була розгорнута в армійський корпус. Чорношличників переформували в кінний дивізіон. Кадрами для поповнення сотні мали стати повстанці, загони яких масово з'являлися по всій Україні. Тут і виникли проблеми.

Почавши повстання проти гетьмана Скоропадського, соціалісти Петлюра і Винниченко зробили ставку на сільський люмпен – голоту , шалапутів і волоцюг. Звір виплеканий проти гетьмана, в кінці повстання накинувся на своїх же творців. Сільський люмпен охоче підхопив гасла більшовиків і анархістів і розгорнув зброя вже проти нової української влади. За рік, розсмакувавши влада більшовиків ті ж люди билися в повстанських загонах проти червоних. Але це сталося набагато пізніше.

Повстанці, вовлеченые в штатні військові частини сіяли анархію і хаос. Їх стараннями були розкладені 11-я піша і Серожупанная дивізії. Але з черношлычниками цей фокус не пройшов, їх командири душили непослух в зародку. «Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві і, наздогнавши, збив коня разом з вершником і, зіскочивши, почав рукояткою пістолета вчити дисципліни ... На світанку під'їхав вчорашній «хрещеник» з забинтованою головою і по воински запитав, що має робити далі», – згадував пізніше полковник Петро Дяченко.

З початком навали російських, тили Українського війська почали руйнувати загони анархістів Махна, Чередняка, Ковтуна, Сахарова, лівого есера Шинкаря та більшовицькі ревкоми.

Військ проти цих банд майже не було – їх потребував фронт. За справу взялися нечисленні загони Української кінноти. В кінці грудня бандами Махна вдалося захопити важливий залізничний вузол у Лозовій і відрізати Харків від Українського гарнізону в Катеринославі. У Лозову були кинуті дивізіон Чорних шликов на чолі зі значковим (поручником) Петром Дяченком.

Стрімким ударом чорношличники викинули «батька» зі станції і захопили багаті трофеї – два вагона сірого і чорного сукна і три вагони цукру. Після виведення дивізіону в Кременчук значковий Дяченко відвідав місцевих кравців і замовив їм з трофейного сукна повний комплект уніформи на полк. Розплатився він з кравцями трофейним цукром.

Коли командувач Лівобережної групи армії УНР отаман (генерал) Болбочан приїхав на огляд, чорношличники зустріли його в новеньких чорних каптанах і сірих черкесках. Значковому Дяченко довелося давати пояснення – отаман Болбочан НЕ прощав мародерства. Коли командувачу довели, що нова форма «оплачено» батьком Махно, отаман Болбочан похвалив вершників. «Навіть царська гвардія не виглядала краще», – зазначив командувач і дозволив черношлычниками називатися дивізіоном їм. Отамана Болбочана. Чорношличники стали болбочановцамы.

При відступі запорізького корпусу з Харкова і боях під Полтавою, Чорні Шлыки прикривали з боями відхід своїх. Ситуація складалася не на їхню користь – сніг взявся крижаною кіркою, яка поранила ноги коням. Кінноті, яка при інших умовах наробила б червоним багато лиха довелося воювати з ними ... пішки.

22 січня в розташування відведених на відпочинок болбочановцев прискакав штабний старшина, який повідомив, що в Кременчуці сталася біда – гайдамаки сотника Волоха з наказом Головного Отамана Петлюри заарештували командувача Лівобережної групи армії УНР отамана Болбочана за звинуваченням у зраді. Розлючений дивізіон галопом долетів до штабу і разом з піхотинцями полку ім. Івана Мазепи оточив будівлю.

Чорні Шлыки вирізали б гайдамаків всіх до останнього. Але Петро Болбочан не хотів кровопролиття між Українцями і наказав козакам віддати справу на милість суду. Запорожці повинні були відступити. Петро Болбочан був відвезений в Київ. Він поплатився за благородство щодо ворога і його подальша доля була трагічна. Через півроку за звинуваченням у зраді він був розстріляний за наказом Петлюри

Командиру Чорних шликов сотнику Римському-Корсакову загрожувало покарання, тому він змушений був залишити дивізіон. Новим і останнім командиром дивізіону, а з березня 1919 року – полку, став значковий Петро Дяченко. За вимогами командування болбочановцы змінили свою назву і з тих пір називалися: полком Чорних Запорожців. Але навіть через багато років, прославляючи мужність того чи іншого товариша, ветерани полку писали: «гарний був козак, справжній болбочановец».

Чорні Запорожці

Соціалісти з Директорії всерйоз вважали, що варто замінити кадрового царського військового отамана Болбочана на «вихідця з народу» сотника Волоха і становище на фронті миттю покращиться. Але сталося все з точністю навпаки. Від армії УНР відкололися загони отаманів Григор'єва, Зеленого, Ангела та Хименко. А новосформовані полки Директорії мітингували і відмовлялися виїжджати на фронт.

Запорізький корпус продовжував відступати в умовах набагато гірших, ніж раніше. Голодні полиці охопила епідемія тифу. Соціалісти не змогли забезпечити військо продовольством і ліками. Полковник Дяченко згадував: «З дня арешту полковника Болбочана наш полк не отримував грошей, довелося жити за рахунок селян та з того, що забирали у більшовиків».

Полк Чорних Запорожців в цих умовах повинен був постійно охороняти фланги і тили піших полків, переважно від розкладених більшовицькою пропагандою петлюрівських частин. На Запорізький корпус насідали більшовики, а сотник Волох був неспроможний організувати оборону. 12 квітня Запорожці були притиснуті до румунського кордону.

Румуни погодилися пропустити корпус до головних сил армії УНР через свою територію. Але дорогою румуни не давали українцям купувати продукти і роззброїли весь корпус. Весь, окрім Чорних запорожців. Командир полку Петро Дяченко виявив неабиякий дипломатичний хист. Питання забезпечення полку продовольством він вирішив просто – банально дав румунському полковнику хабар (подарував трійку коней).

Коли Чорний полк прийшли роззброювати, чорношличники переконливо пояснили румунам, що цього робити не треба. «Знову жартома запитав я румуна, що можливо його вже хто обеззброював?» – згадував полковник Дяченко.

Полк Чорних Запорожців був єдиним, хто повернувся до армії УНР зі зброєю, кіньми, боєприпасами та військовим майном. У Чорних Шликов тоді було 250 вершників, близько 60 пластунів-піхотинців та 8 кулеметів (з них 4 на тачанках). Разом з нестроевыми – 500 козаків та командирів.

Українським військовим у цей час вдалося стабілізувати фронт і навіть перейти у контрнаступ.

Більшовицька політика на зайнятих територіях України призвела до масового повстання селян. Цим скористалися Збройні сили Півдня Росії генерала Денікіна, які повели проти більшовиків свій наступ. У той же час уряду УНР вдалося укласти перемир'я з поляками і кинути проти червоних Українську Галицьку армію. Заново озброєна і переформована в три дивізії Запорізька група наступала до Дніпра. В авангарді йшов полк Чорних Шликов: «30 серпня 1919 наші патрулі увійшли до Києва, а за ними і весь полк. Місцеве населення закидало нас квітами ».

За Україну всупереч уряду

Є чимало причин того, чому, зайнявши Київ, українська армія здала його білим той же день. Крім того, є чимало причин, чому керівники Директорії так і не змогли утримати владу в Україні, маючи для цього все, що потрібно було. Але головна причина очевидна – Головний Отаман Семен Петлюра і його міністри були просто не здатні керувати Україною.

Навіть через багато років полковник Дяченко сердився: «Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайне загородження), опинилися в «Любарському трикутнику»; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до Білих москалів і хто її до цього змусив?»

В іншому місці він просто сміявся: «Марш через багаті райони ... дозволив госпчастини запастися взуттям, закупивши його засобами полку.На забезпечення зверху можна було сподіватися. Такої «буржуазної» звички не було в нашого уряду, хоча воно могло б навчитися у УГА, що таке планове господарство ... »

Соціалісти з уряду УНР організувати господарство в тилу не могли, оскільки не вміли.

Проте, не довіряючи українським командирам, вони завели в армії «державну инспектуру» , що фактично був інститутом комісарів, на кшталт більшовицьких. Інспектори не так допомагали командирам частин, як сіяли недовіру між старшинами і козаками. У Чорному полку від такого інспектора позбулися дуже швидко – при першому ж бою його затягли на передову, після чого інспектор випарувався сам.

Такі умови утримання і настрої всередині підрозділів, косили українське військо гірше ворога. Бійців-українців вбивав тиф. Їх виснажував голод. Багато хто не витримував і перебігали до білих. Однак Чорний полк навіть при таких умовах залишався кращим.

За Вільну Україну чорношличники билися з одержимістю фанатиків, навіть не завдяки уряду УНР, а всупереч йому.

Чорні не могли змінити забезпечення всього війська, проте вони створили систему поставок власного полку через реалізацію трофейного майна. Чорні не могли без уряду збільшити полк кількісно, проте вони посилювали його якісно. «Постій у Кременчуці використовувався для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри», – описував полковник Дяченко відпочинок чорношличників в тилу.

Нарешті Чорні Запорожці не могли без уряду поліпшити своє озброєння. Замість цього вони били противника психологічно. Для сіяння паніки у ворожих лавах як раз і були потрібні чорні жупани, чорні шлыки, чорні прапорці на списах і ... слава зловісних воїнів, не дарують милості ворогам і в полон не здаються.

Полковник Дяченко у своїх мемуарах, ніби між іншим, згадував: «Звичайно, ми порубали комісарів», або: «Полонених не було, бо полк рідко брав їх». Зловісний характер чорношличників підтверджували багато сучасники.

«Чорношличники ... в полон не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних ... Люди, які , крім нестримної відваги, були готові на найнебезпечніше діло, стратили в собі разом з почуттям страху все інше людське, добре », – згадував ад'ютант 2-го Запорізького полку сотник Нікіфор Авраменко. З ним погоджувався колишній командувач армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко: «Про Чорних Запорожців треба говорити окремо ... Де стався який бешкет, – Чорні; славне військове діло – вони ж ...» І при цьому: «Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні: десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обозах і згадувати не доводиться ... Це був справжній політ соколов. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворогів паніку».

Все це правда. Чорні запорожці не були світлими лицарями з казки. Це були хижі, жорстокі і шалено хоробрі вовки війни.

Очевидно, що в тих умовах ніхто інший краще за них воювати просто не зміг би. А НЕ воювати було не можна – на карту покладена була доля країни.

Полковник Болбочан у такій ситуації сказав: «Ми перед Батьківщиною свій обов'язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робить це той, хто більше нас віддав Батьківщині».

Чорний шлях у легенду

Був листопад 1919 року. Українська армія в переважній більшості лежала в тифі. Епідемія почала її косити ще в серпні — під Києвом. Медикаментів не було, армія танула і відкочувалася на Волинь. Тут разом із залишками армії УНР полк Чорних Запорожців був затиснутий в «Трикутнику Смерті» (Любар-Чортория-Миропіль загальною площею 30 кілометрів між поляками, більшовиками та білогвардійцями.

З 25 тисяч багнетів і шабель залишилося лише п'ять тисяч бійців, здатних носити зброю. Глава УНР Симон Петлюра уклав тимчасове перемир'я з Польщею і з більшою частиною хворих пішов на територію, окуповану польською армією. Залишилися 10-12 тисяч осіб (з них понад половину — хворі на тиф) на чолі з генералом Омельяновичем-Павленком вирішили пробиватися до Дніпра і там підняти повстання.

У полку в той час налічувалося ледве 220 шабель. У перші дні походу Чорні Шлыки значно поповнилися кавалеристами із залишків різних українських частин, їх сила зросла до 350 шабель. Була сформована 4-я сотня, і разом з 3-го вони становили 2-й кінний дивізіон Чорних Запорожців.

Було вирішено переходити до рейдової партизанської війни. 6 грудня полк Чорних разом з похідною групою армії УНР вирушив у Зимовий похід. Це був зоряний час для Чорних Запорожців. Далекі рейди і стрімкі маневри були їх стихією. В цей похід, незабаром названий «зимовим», пішов і поручник Броже.

6 грудня 1919 року залишилися в живих частини Української армії прорвали білогвардійський фронт і, вишикувавшись в кілька колон, вирушила по тилах білих до своєї мети. Коли ж у січні 1920 року Україна була знову зайнята червоними, почали війну з ними.

Долаючи всі ворожі застави, Чорний полк на багато кілометрів відривався від Українських похідних колон і як привид з'являвся за спиною у денікінських і червоних гарнізонів.

17 грудня Чорні Шлыки наскочили на Ставище і порубали шаблями штаб білогвардійського генерала Миколи Бредова, того самого, що в Києві переміг «петлюрівців, які не стріляли в білих». Генерал утік від козаків на автомобілі, кинувши черношлычникам і своїх офіцерів і штабне майно. 24 січня 1920 Чорні зустріли делегацію денікінців, які просили в Українців перемир'я. Білим було вже не до «єдиної-неділимої» – вони відступали. Почалася війна з більшовиками. 10 лютого Чорні Запорожці й полк ім. Івана Мазепи вибили гарнізон більшовиків зі Сміли.

Армія дійшла до Дніпра, і командувач наказав Чорним Запорожцям переправитися на Лівобережну Україну. Полк перейшов по льоду і риссю попрямував до міста Золотоноші. Вранці 15 лютого 1920 року дивізіон Броже без пострілу увірвався в місто. Кіннотники дійшли до будівлі гімназії, де розміщувався штаб червоних, і почали обстріл. Їм відповіли рушничним вогнем з сусідніх будівель. В бій втягнувся весь полк. Половину Золотоноші посіли українці, половина залишилася у червоних. За містом роз'їзди Чорних Шликов спіймали місцевих чекістів і комісарів і всіх порубали.

Це було останнє повернення Українських військ на Лівобережжі. Чорні Запорожці, серед яких більше половини становили полтавчани та харків'яни, рвалися до рідних місць.

Але увечері полк залишив місто, а незабаром за наказом командування змушений був залишити і Лівобережну Україну, для з'єднання з частинами Армії УНР, що проходили переформування на польській території. На зворотному шляху Чорні Шлыки навідалися в маєток Давида Бронштейна – батька жахливого Льва Троцького.

Історіограф Чорних Запорожців зазначав, що коли прийшли чорношличники, хутір був ще целехоньким. Що з ним сталося далі, історія замовчує. Між іншим, Лев Троцький у мемуарах писав, що його батько в 1920 році босоніж утік з маєтку, рятуючись від переслідування петлюрівців. Заможний землевласник Бронштейн (ще й до того не ображений ні білим, ні українцями ) на Батьківщину більше не повернувся: знаменитий син влаштував його завідувачем млином в Підмосков'ї. Виходить, що рятувався той саме від чорношличників під командуванням латиша Броже.

6 травня 1920 Чорні запорожці завершили Зимовий похід.

Цікавий факт. Армія УНР, яка вирушала в похід в чисельності близько 10 тис. осіб, повернулася в складі 2100 багнетів та 580 шабель, разом з нестроевыми – 4319 осіб. На цьому тлі полк Чорних Запорожців почав похід в чисельності 417 осіб. А повернулося 300 шабель, сотня пластунів-піхотинців, 12 кулеметів на тачанках, 18 легких кулеметів та батарея з 2-х гармат. Всього понад 500 чоловік – більше, ніж вирушило в похід. Полк мав кінне ядро, кулеметні тачанки для створення щільного вогню, гармати для протидії ворожим тачанка та піхоту для охорони своїх тачанок і гармат в бою.

Наступні півроку Чорні запорожці били більшовиків спільно з поляками. 18 травня Чорні шлыки зійшлися в сабельном бою з бригадою Григорія Котовського, причому сам Котовський ледве уникнув полону. У розпал бою полковник Дяченко переплутав його з іншим українським старшиною, і це врятувало червоного комбрига. 29 вересня чорношличники взяли в полон 300 червоноармійців, обоз із майном на 100 возів і п'ять підвід гарматних снарядів. Але це були останні перемоги Чорного полку.

Латиш Броже покинув українську армію в грудні 1920 року. Він поїхав на потязі, що прямував за маршрутом Варшава — Рига. В одних мемуарах є згадка про те, що поручика проводжав весь полк Чорних Запорожців, але це дещо сумнівно — поляки навряд чи б випустили полк у повному складі (хоча і беззбройний) з табору інтернованих. Зате в таборі Броже влаштували пишні проводи. Хоч полковник Дяченко і писав, що перший час козаки недолюблювали Броже за незнання української мови, це не заважало їм ставитися до поручику з глибокою повагою за особисту хоробрість і військовий професіоналізм.

2 жовтня 1920 р. у Ризі було розпочато переговори між Польщею і Радянським Союзом.

Представників Петлюри до переговорів не допустили. Українське військо мусило відступати до річки Збруч. 20 листопада полк Чорних Запорожців був інтернований поляками. Для українців війна була завершена.

Чорні Запорожці зникли. Колишні воїни роз'їхалися по всьому світу. Однак чорношличники ще довго продовжували жити в пам'яті більшовицьких та білогвардійських командирів. В кошмарних снах бачили вони сяючі шаблі вершників у шапках з чорними шликами.

Вони були черношлычниками:

Дмитро Гонта – видатний бандурист, відомий концертами в Польщі, Німеччині та США. В минулому-командир 2-ї батареї полку Чорних Запорожців.

Лавро Кемпе – австрієць , згодом канадський актор і режисер. В минулому – козак полку Чорних Запорожців.

Карліс Броже – офіцер латвійської поліції, керівник ділянки. В минулому – командир 2-го куреня, заступник і т. в. о. командира полку Чорних Запорожців.

Петро Дяченко – командир полку Чорних Запорожців. Потім – майор Війська Польського. Пізніше – командир протитанкової бригади «Вільна Україна» у складі Вермахту.

Артюшенко Юрій – громадсько-політичний діяч, журналіст, заступник голови Українського національного об'єднання, редактор «Українського вісника». В минулому – хорунжий полку Чорних Запорожців.

Джерела: http://tyzhden.ua/History/29552, http://ru.wikipedia.org/wiki/Черные_запорожцы, http://hronograf.narod.ru/09/svoboda.htm